ІРОНІЧНИЙ МОДУС ШПИГУНСЬКОЇ ПОВІСТІ Ю. СМОЛИЧА «ПІВТОРИ ЛЮДИНИ»

Анотація

Метою статті є визначення жанрово-стильових особливостей повісті як репрезентанта іронічної шпигунської прози. Виявлено, що кліше шпигунського роману максимально оголене (центральний персонаж випадково опиняється у вирі загадкових подій, стає жертвою таємничого нападу і розпочинає власне слідство, у результаті чого буде викрито двох контрреволюціонерів). Встановлено, що відповідно до жанрового канону шпигунського роману героєм твору є пересічна людина, звичайний інженерпочатківець Смик. За шпигунським каноном головний актант повинен бути уважним до деталей, вміти думати аналітично, однак герой Ю. Смолича позбавлений усіх цих рис, йому властива гіпертрофована підозрілість, він повільно засвоює інформацію, мало коли робить правильні висновки, емоції, які той переживає під час пошуку злочинця, не властиві ловцям шпигунів. Звертаємо увагу на «перевернутість» штампів шпигунського наративу в тексті Ю. Смолича, адже у статусі компаньйона простацького Смика опиняється агент ДПУ, наділений рисами супермена. В образі останнього підкреслено деталі, які відсилають чекіста до конандойлівського Шерлока Холмса. Сюжет полювання на шпигунів ускладнено додатковими лініями, їх перетинання породжує комізм ситуацій, у які потрапляє головний герой. Моделюючи образи шпигунів, письменник іронізує зі стереотипів масової свідомості, згідно з якими вороги обов’язково мають куркульське чи дворянське коріння є підступними й аморальними, у зв’язку з чим у повісті розгортається мотив інцесту. Відповідно до літературного штампу шпигун повинен розкрити всі карти своєї діяльності, однак у повісті Ю. Смолича використано мінус-прийом: контрреволюціонери гинуть, так і не розказавши, кому мали б вручити план і чи збиралися взагалі його красти. Акцентовано, що повість Ю. Смолича є пародією на шпигунський роман. Послуговуючись термінами сучасного літературознавства, повість можна було б точніше означити як іронічний шпигунський детектив. Пародійність виявляється не тільки в нанизувані безглуздих ситуацій, але й у порушенні єдності теми і стилю оповіді. У повісті пародіюються не тільки літературні канони, але й атмосфера 20–30 років ХХ ст.. Іронія досягається використанням зниженої лексики, уведенням деталей і ситуацій, що не відповідають традиційним шаблонам шпигунського наративу.

Ключові слова: авантюрно-пригодницька проза, шпигунський жанр, канон шпигунського роману, образ шпигуна, засоби іронії.