Особливості наративу в романі Дж. М. Кутзее «Митець Петербурга»

Анотація

У статті вивчається специфіка наративу роману Дж.М. Кутзее «Митець Петербурга», яка, по при чималу кількість критичних робіт з творчості письменника, ще не ставала предметом окремого розгляду. А отже і основною метою нашого дослідження стало вивчення особливостей наративної структури роману «Митець Петербурга». Наратив розглядається як методологічний конструкт інтерпретації тексту, а методологічним базисом для вивчення наративної структури роману стали напрацювання німецького теоретика В. Шміда, а також праці Р. Алтера, О.Ю. Анциферової, П. Во щодо літературної саморефлексії. Автор статті визначає наративний тип (імпліцитний недієгетичний безособовий оповідач) і модус (саморефлексивний) в романі Дж.М. Кутзее, останній з яких проявляється у «надлишковій літературності», що викриває моделювальну природу тексту. Поряд із вивченням репрезентації мови і роздумів наратора і/або персонажа, також розглядаються форми літературної саморефлексії, що проявляються у романі «Митець Петербурга». Окрему увагу автор статті приділяє розгляду співвідношення реальності і фіктивності твору, у якому зображуються події, які, заломлюючись у художній свідомості письменника, становляться основою сюжету його нового роману, – може, навіть того самого, який ми читаємо. У результаті проведеного аналізу автор приходить до висновків, що роман рясніє такими текстовими «механізмами», які не дають читачеві впасти в «міметичну ілюзію» й постійно нагадують про те, що перед ним – авторський конструкт. Саморефлексивність у романі «Митець Петербурга» представлена в імпліцитній формі, а основними формами літературної саморефлексії є теоретизування про літературу, обговорення художніх творів, оголення процесу творчості. Текстові «повернення» в кінці роману до попередніх частин, що замикає роман на самому собі, також дозволяють говорити про наявність саморефлексивного письма.