МЕТАМОРФОЗИ МОВИ У ДОСЛІДЖЕННЯХ ІСТОРІЇ ТА ТИПОЛОГІЇ КУЛЬТУРИ: М.ФУКО

Анотація

У  статті  обґрунтовано  точку  зору  М.Фуко  про  те,  що  мова  на протязі  історії  людства  не  є  сталим  інтерпретатором  знання  й різним історичним епістемам (прихованим структурам свідомості, які  обумовлюють  існування  певних  ідей)  притаманні  власні  мовні закономірності,  які  ґрунтуються  на  підставах  мовної  опозиції «синхронія  –  діахронія».  Саме  ці  закономірності  вважаються  її історичними a priori, що змінюються від однієї історичної доби до іншої, але в межах цієї епістеми в цілому залишаються незмінними. Доведено,  що  складність  розуміння  сутності  фукіанського археологічного  аналізу  викликана  тим,  що  він  не  відповідає формальним критеріям науки. Знання, накопичені археологією, не є систематизованими;  вони  являють  собою  сукупність  елементів, сформованих  дискурсивною  практикою.  Отже,  археологія знаходить точку опори не в трансцендентальній об’єктивності, а в самому  знанні,  де  суб’єкт  є  локалізованим  і  не  може  виступити головною  фігурою.  Показано,  що  Фуко,  розробляючи  концепцію археології  знання,  відходить  від  загальновизнаної  схеми  «свідомість  – пізнання  –  наука»,  замінюючи  її  іншою  схемою  «дискурсивна практика – знання – наука».

Ключові  слова:  структуралізм,  синхронія,  діахронія,  епістема, археологія знання, мовний дискурс.

В  статье  обоснована  точка  зрения  М.Фуко  о  том,  что  язык  на протяжении  истории  человечества  не  является  неизменным интерпретатором  знания  и  разным  историческим  эпистемам (скрытым  структурам  сознания,  обеспечивающим  существование определенных  идей)  присущи  собственные  языковые  закономерности,  базирующиеся  на  основаниях  языковой  оппозиции «синхрония  –  диахрония».  Именно  эти  закономерности  считаются ее  историческими  a priori,  которые  изменяются  от  одной исторической  эпохи  к  другой,  но  в  пределах  данной  эпистемы  в целом остаются неизменными. Доказано,  что  сложность  понимания  сущности  фукианского археологического  анализа  вызвана  тем,  что  он  не  соответствует формальным  критериям  науки.  Знания,  накопленные  археологией, не  являются  систематизированными;  они  представляют  собой совокупность  элементов,  сформированных  дискурсивной практикой.  Археология  находит  точку  опоры  не  в трансцендентальной объективности, а в самом знании, где субъект является  локализованным  и  не  выступает  в  качестве  главной фигуры. Показано, что Фуко, разрабатывая концепцию археологии знания, отходит от общепризнанной схемы «сознание – познание – наука»,  заменяя  ее  на  схему  «дискурсивная  практика  –  знание  – наука».

Ключевые  слова:  структурализм,  синхрония,  диахрония,  эпистема, археология знания, языковый дискурс.

The article reveals philosophical essence of M. Foucault’s structural method, by which the researcher argues isomorphism of many sets of social relations – from economic to legal and religious ones. It is shown that this isomorphism is based on comparison of various communicative sign systems, each of which implies a certain code (set of rules (reference code) or a kind of sign system endowed with structure). Isomorphism among several sign communication systems is possible only within certain "epistemological field" where one language is capable of being translated by the other such code. M. Foucault substantiated the view that language throughout the history of mankind is not a sustainable interpreter of knowledge, but different historical epistemes (hidden structures of consciousness, which stipulate existence of certain ideas) own inherent laws of language, based on grounds of "synchrony-diachrony" language opposition. These very laws are considered to be historical a priori, which vary from one historical era to another, but considered all round remain unchanged within one episteme. It is proved that complexity of understanding the essence of M. Foucault’s archaeological analysis is due to the fact that it does not meet formal criteria of science. Knowledge gained in archeology is not structured; it represents a set of elements formed by discursive practice. So, archeology takes its foothold not on the transcendental objectivity, but on knowledge itself, where object is localized and does not perform the main figure. It is shown that Foucault, developing the concept of archeology of knowledge, departs from generally accepted scheme "consciousness  –  cognition  –  science", replacing it by another scheme "discursive practice – knowledge – science".

Keywords: structuralism, synchrony, diachrony, episteme, archeology of knowledge, linguistic discourse.