ЕВОЛЮЦІЯ ІНТЕРЕСІВ РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ НА БЛИЗЬКОМУ СХОДІ (1952-1956 рр.)

Анотація

У статті розглядається близькосхіднаполітика СРСР в період від Липневої революції 1952 р. в Єгипті до початку Суецької кризи 1956 р. У зазначений період ставлення Кремля до арабських країнкардинально змінилося. В кінці сталінської епохи їх вважали буржуазними колабораціоністами імперіалізму, і за інерцією сталінська картина світу продовжувала домінувати у зовнішньополітичному курсі Радянського Союзу найближчі два роки після смерті «вождя». Проте вже у 1955 р. хрущовське керівництво зробило рішучу ставку на союз із національно-визвольним рухом. Увесь цей час головною проблемою для Радянського Союзу в регіоні були спроби США і Великої Британії об’єднати місцеві держави в рамках військово-політичного блоку під західною егідою. У відповідь на створення у лютому 1955 р. Багдадського пакту Москва почала постачати зброю Єгипту та Сирії, підтримуючи арабські націоналістичні режимина противагу прозахідним консервативним та Ізраїлю. У політиці Радянського Союзу відносно арабо-ізраїльського конфлікту також відбувся корінний поворот: з нейтральної позиції пізньосталінської епохи Кремль перейшов до односторонньої підтримки арабських країн; в той же час Тель-Авів продовжував розглядатися лише як «американська маріонетка». В цілому ж Москва не була зацікавлена у врегулюванні близькосхідного конфлікту, так як подібний перебіг подій міг призвести до включення учасників конфлікту до Багдадського пакту і, отже, до повного контролю Заходу над регіоном. У разі припинення протистояння арабів з Ізраїлем СРСР з його військовою та промислово-технічною допомогою виявився б непотрібним. Це неминуче штовхало Москву на союз з арабськими націоналістами. Новий зовнішньополітичний курс знайшов своє закріплення в концепції «мирного співіснування», аобґрунтування – на XX з’їзді КПРС у лютому 1956 р. Вже за півроку він пройшов свою апробацію під час Суецької кризи.

Ключові слова: Радянський Союз, Близький Схід, Єгипет, Сирія, Ізраїль, арабський націоналізм.

В статье рассматривается ближневосточная политика СССР в период от Июльской революции 1952 г. в Египте до начала Суэцкого кризиса 1956 г. В указанный период отношение Кремля к арабским странамкардинально изменилось. В конце сталинской эпохи их считали буржуазными коллаборационистами империализма, и по инерции сталинская картина мира продолжала доминировать во внешнеполитическом курсе Советского Союза ближайшие два года после смерти «вождя».Ноуже в 1955 г. хрущевское руководство сделало решительную ставку на союз с национально-освободительным движением. Все это время главной проблемой для Советского Союза в регионе были попытки США и Великобритании объединить местные государства в рамках военно-политического блока под западной эгидой. В ответ на создание в феврале 1955 г. Багдадского пактаМосква начала поставлять оружие Египту и Сирии, поддерживая националистические арабские режимы в противовес прозападным консервативным и Израилю. В политике Советского Союза относительно арабоизраильского конфликта также произошел коренной поворот: с нейтральной позиции позденсталинской эпохи Кремль перешел к односторонней поддержки арабских государств; в то же время Тель-Авив продолжал рассматриваться лишь в качестве «американской марионетки». В целом же Москва не была заинтересована в урегулировании ближневосточного конфликта, так как подобный ход событий мог привести к включению участников конфликта в Багдадский пакт и, следовательно, к полному контролю Запада над регионом. В случае прекращения противостояния арабов с Израилем СССР с его военной и промышленно-технической помощью оказался бы ненужным. Это неизбежно толкало Москву на союз арабскими националистами.Новый советский внешнеполитический курс нашел свое закрепление в концепции «мирного сосуществования», а обоснование – на XX съезде КПСС в феврале 1956 г. Уже через полгода он прошел свою апробацию во время Суэцкого кризиса.

Ключевые слова: Советский Союз, Ближний Восток, Египет, Сирия, Израиль, арабский национализм.

The article examines the foreign policy of the USSR in the period from the July Revolution in 1952 in Egypt to the beginning of the Suez crisis in 1956. In this period, the Kremlin’s attitude towards the Arab countries has been radically changed: if at the end of the Stalin era they were considered bourgeois collaborators of imperialism, in 1955 the Khrushchev leadership made a decisive bet on an alliance with the national liberation movement. All this time, the main problem for the Soviet Union in the region was the attempts of the United States and United Kingdom to unite the local states within a single military-political bloc under the Western aegis. In response to the creation of the Baghdad Pact in February 1955, Moscow began supplying weapons to Egypt and Syria, supporting the nationalist Arab regimes as opposed to the pro-Western conservative and Israel. The policy of the Soviet Union regarding the Arab-Israeli conflict also took a radical turn: from the neutral position of the post-Stalin era the Kremlin shifted to unilateral support of the Arab states; at the same time, Tel Aviv continued to be considered only as an «American puppet». In general, Moscow was not interested in settling the Middle East conflict, because such course of events could lead to the inclusion of the parties to the conflict in the Baghdad Pact and, consequently, to the complete control of the West over the region. In case of end to the confrontation between the Arabs and Israel, the USSR with its military and industrial-technical assistance would be unnecessary. This reason inevitably pushed Moscow to the union with Arab nationalists.The new Soviet foreign policy course found its consolidation in the conception of "peaceful coexistence", and mapping at the 20th Congress of the CPSU in February 1956.Within six months, it passed its testing during the Suez Crisis.

Keywords: Soviet Union, Near East, Egypt, Syria, Israel, Arab nationalism.